Між протоколом і пацієнтом: де народжується клінічне мислення

Я не зустрічав панацеї, яка б ефективно і безвідмовно працювала для 100% відновлення пацієнта після незворотніх пошкоджень головного мозку. Багато досліджень, заснованих на доказах, використовують вибірки пацієнтів, формуючи з них групи з максимально схожими клінічними даними. Проте рідко враховується поєднання внутрішніх та зовнішніх факторів, які впливають на відновлення.

Але наскільки б ретельно не враховувалися ці фактори, усе одно кожна людина є унікальною — на цьому наголошується як у рекомендаціях із фізичної терапії, так і в інших галузях охорони здоров’я. Очевидно, що тут виникає суперечність: з одного боку, дослідження базуються на групах пацієнтів зі схожим типом ураження та наслідками, а з іншого — кожен із них має власний життєвий досвід, індивідуальні фізичні, психологічні та соціальні особливості, які визначають його індивідуальність.

Усе це безпосередньо впливає на процес відновлення та адаптації.

У такому разі, чи можемо ми стверджувати, що дослідження, в яких неможливо зібрати абсолютно ідентичних пацієнтів та умови, є недостовірними, навіть якщо вони мають найвищий рівень доказовості? Гадаю, що — так. Але чи означає це, що вони неефективні для практичного застосування? Очевидно, що — ні.

Методи з високим рівнем доказовості, за умови, що вони не є фальсифікованими, демонструють кращі результати під час використання. Однак у реальній клінічній практиці будь-яке втручання потребує адаптації до конкретного випадку, враховуючи численні відмінні фактори. Іноді, щоб підвищити ефективність, методи доцільно комбінувати, а не застосовувати суворо за інструкцією. Саме в цьому процесі й проявляється компетентність і професійна майстерність фахівця.

Рівень клінічного та критичного мислення фізичного терапевта є одним із ключових факторів під час побудови стратегії втручання з метою досягнення максимально високих результатів. Розвиток цих навичок потребує постійного навчання, креативності й гнучкості — здатності переосмислювати свої стереотипні знання та вміння, аналізувати інформацію й знаходити рішення у полі світового досвіду.

З цим викликом стикаються як досвідчені фахівці, так і молоді спеціалісти. Питання лише в тому, чи здатні ми замислюватися над власними сліпими зонами у професійній діяльності й змінювати кут зору — інколи навіть на 180°. І головне — не сприймати як догму будь-яке нове дослідження з високим рівнем доказовості. Бо вже завтра з’явиться інше, яке скаже: «Та ні, це вже не так». І насамкінець, перефразовуючи відому думку: «Демократія — неідеальна, але найкраще з того, що маємо», — хочу сказати: методи, засновані на доказах, не є граалем досконалості, але це найкраще, що маємо на сьогодні.

Це — суб’єктивна думка фізичного терапевта у сфері нейрореабілітації.